img_9416

Протоієрей Володимир Коцаба: «Дорогу до храму я знав з найменших літ»

Напередодні дня народження Блаженнішого Митрополита Володимира, який вперше за 22 роки відзначається без нього, портал "Православіє в Україні" публікує велике інтерв’ю з його внучатим племінником, кандидатом богослов’я, доцентом Київської духовної академії, главою Адміністративного апарату Київської Митрополії протоієреєм Володимиром Коцабою.

— Вітаємо, отче! Ви досить відома особистість ― внучатий племінник Блаженнішого Митрополита Володимира, голова адміністративного апарату Київської Митрополії. Але інформації про Вас обмаль. Розкажіть, будь ласка, про себе, про своє дитинство, шкільні роки.

— Я народився на Прикарпатті, в селі біля підніжжя Карпат. Там пройшло моє дитинство, там я навчався у школі і, як то кажуть, розпочинав свій шлях.

У період навчання — з 1 вересня і до 25 травня, до останнього дзвоника — я був у своєму рідному селі. Та тільки-но наступали канікули, я просив, щоб батьки везли мене на Хмельниччину, до дідуся й бабусі, яких я дуже любив і люблю. І весь літній період ― до 31 серпня я був там. Ми з дідусем ходили на рибалку на Південний Буг ― це було для нас найбільше задоволення.

До 9 класу я навчався у школі у своєму селі, а вже 10-11 класи закінчив у гімназії в районному центрі.

Коли постало питання про обрання подальшого шляху в житті, переді мною дилема не стояла: чи бути священиком, чи стоматологом, чи ще кимось. Я чітко знав, що хочу стати священнослужителем.

У нас, на Західній Україні, як відомо, люди віруючі. У неділю, і навіть серед робочого тижня, якщо день святковий, всі йшли до храму. Хати в селі пусті, бо всі люди ― в церкві.

Крім того, мій батько ― священик, тому дорогу до храму я знав з найменших літ. Мені подобалося в церкві, я весь час тут знаходив собі якийсь послух чи роботу, яку міг виконувати. І тому з класу так 8-го я чітко знав, що вступатиму до духовної семінарії.

Один хлопець з нашого села навчався в семінарії, зараз він служить у Київській єпархії. Так він постійно мені розповідав, як живуть семінаристи, як навчаються, як проводять час… Мені це так подобалося, що навіть була така думка: як би його закінчити 10-11 класи за один рік, щоб швидше поступити.

— Як батьки поставилися до вашого вибору?

— Звичайно, були раді. Вони навіть хотіли цього — щоб я продовжував справу батька. Тому підтримали мій вибір і пораділи за мене. Але, пам’ятаю, вони запитували, яким я бачу своє майбутнє життя, тобто, не примушували, а я сам мав можливість вибору і повну свободу в цьому питанні.

— Розкажіть про свої шкільні роки. Відомо, що за радянських часів дітей священиків сприймали специфічно: вони були гнані, з них насміхалися. Ви представник молодого покоління. Як тепер ставляться до священицьких дітей, що пригадуєте зі своїх шкільних часів про це?

— Того, про що ви говорите, я на собі не відчував взагалі! Пам’ятаю зі шкільного віку, що у Страсну п’ятницю відміняли уроки, і вся школа ― учителі, учні ― йшли до церкви. Звісно, хтось міг не піти, бо це не було примусово. Але всі знали, що Страсний тиждень, суворий піст, за два дні ― Великдень. Тож усі ― від маленького до великого ― йшли до храму. І храм був повний народу…

Зі шкільними друзями ми щонеділі зранку йшли спершу до церкви, а вже після служби могли піти гуляти. Тобто відвідування богослужінь було невід’ємною частиною нашого життя, чимось таким, що не підлягало обговоренню.

Всі мене знали, що я син священика. І навпаки було якесь особливе ставлення, навіть певна повага серед друзів-однолітків. Серед молодих гарячих хлопців інколи траплялися якісь суперечки. То мої друзі, з якими я товаришував, говорили: «Туди не йди, там можуть бути неприємності, а це не для тебе».

І викладачі теж ставилися рівно, не було якихось непорозумінь з того приводу, що я син священика і ходжу до храму.

— Яким Ви були учнем?

— Десь до 5-го класу у мене були, так би мовити, проблеми з поведінкою. З усіх предметів я мав «5», дуже рідко якась четвірка проскакувала, але майже кожен день я отримував «двійки» за поведінку.

Пригадую такий випадок: сиджу на уроці, аж як у голові виникає одна ідея. На дворі майже літо, вікно у класі відчинене. Я піднімаю руку і прошуся у вчительки вийти, хоча насправді мені не потрібно було виходити. Вона дозволяє: «Добре, виходь».

Я міг вийти через двері як нормальна людина, але перескочив через підвіконня і побіг. Думаю собі: «О, всі тепер побачили, який я герой, кмітливий і сміливий…» Повертаюся до класу вже дверима, сідаю за парту. Вчителька каже: «Подивися у щоденник». Відкриваю ― за сьогоднішній день ― поведінка «2».

Десь до класу 5-го були такі випадки.

Але одного разу між моєю мамою і класною керівничкою відбулася серйозна розмова, після якої «серйозна розмова» була вже у мене з батьками. Вона відклалася в голові на все життя: я зрозумів, що потрібно себе десь стримувати, можливо, не дивитися на інших, якщо вони так чинять. Після цього я став більш по-дорослому себе поводити. Вчився добре, закінчив школу з золотою медаллю.

Школа, в якій я навчався, була 9-річною. Після закінчення постало питання, що робити далі. Була школа в селищі неподалік, але дисципліна там була такою, що з деякими учнями вчителі взагалі не могли нічого зробити. Батьки сказали: «Ти туди не підеш». Так я вступив до Косівської гімназії-інтернату.

Це вже було щось зовсім нове. Ми жили в гуртожитках. Тільки місцевих відпускали додому, а решта учнів, що приїхали на навчання з навколишніх сіл, залишалися на цілий тиждень. Було два корпуси ― для дівчат і для хлопців. У понеділок зранку я приїздив на навчання, у п’ятницю мене відпускали додому. Це був такий серйозний період нашого шкільного життя…

— Перший дорослий досвід…

— Так. І він був досить позитивним, адже коли після гімназії я поступив у семінарію, тобто відірвався від батьків на відстань 650 км, я вже мав досвід самостійного життя.

І хоча тоді, в гімназії, я знав, що батьки поруч, але все одно… Ми з хлопцями жили самі в кімнаті, прокидалися вранці, робили зарядку, йшли на уроки, тоді — години самопідготовки, був час вийти у місто. Все було за розкладом.

Пам’ятаю, коли ми вступили до семінарії, у мене був друг о. Сергій Бабак, з Почаєва (зараз він служить в Оренбурзькій митрополії РПЦ). Так от йому було дуже важко, тому що він поступив одразу після школи, відірвався від батьків.

У семінарії була така практика: за тиждень до свята Покрови всіх студентів відпускали додому за теплим одягом. Ми не могли дочекатися цих канікул — викреслювали дні в календарику. І хоча мені теж хотілося додому, але я відчував, що більш підготовлений до гуртожицького життя, ніж інші хлопці.

Косівська гімназія була особливим періодом. Там був досить хороший рівень освіти, вимогливі викладачі. Навчання мені давалося легко.

За 10-11 класи я мав лише одну «4» у чверті — з географії в 10-му класі, коли тільки вступив до гімназії. Викладачка була дуже сувора. Якщо траплялися бодай найменші порушення дисципліни, це моментально позначалося на твоїй оцінці.

Якось я запізнився на урок, а вона саме щось розповідала: «Ага, запізнився, до дошки…» І почала… Відповідав я достойно, але з її боку (мабуть, це було правильно) стояло завдання показати учням, що якщо ти запізнився, то матимеш ось таку міру покарання. Вона мені поставила «4». Так за семестр і вийшла «4». З решти предметів завжди були «5».

Так трапилося, що студентам дали трохи більше самоврядування, і мене обрали президентом гімназії. Моє президентство полягало в тому, щоб ходити до директора і «вибивати» для гімназистів якісь привілеї, відстоювати свої учнівські права.

От, наприклад, хочемо ми, молоді хлопці і дівчата, влаштувати дискотеку. Ідемо строєм до директора і кажемо, мовляв, так і так. «Не буде!» ― відповідає він. З тим самим питанням приходимо наступного дня. ― «Ні», — лунає відповідь. На третій: «Ну, добре. У п’ятницю. О котрій уроки закінчуються?» — «О пів на третю». — «О пів на четверту буде вам дискотека». — «Так це ж білий день!» — «Нормально, у спортзалі потанцюєте. О пів на п’яту закінчите».

Оце така була у нас дискотека ― година серед білого дня!

Всі хлопці, що були футбольними вболівальниками, організовувалися на перегляд матчів Ліги чемпіонів. У навчальному корпусі в аудиторіях стояли телевізори, але щоб туди піти і подивитися футбол, треба було писати прохання на ім’я директора школи, вписувати туди імена всіх бажаючих. Директор підписував і тільки тоді відпускав. Настільки все було суворо…

Взагалі було цікаво — жити в такій спільноті. Навчання ― це одне. А те, що постійно, з дня на день  ти живеш з одними й тими самими людьми, твоїми друзями ― вже інше. Корисний досвід.

У семінарії були свої труднощі. Зараз для студентів академії і семінарії благодатний час: живуть у кімнатах із повним комфортом…

Коли я вступив до семінарії, то в 44 корпусі була така «третя келія» — нас там жило 23 чи 25 чоловік. Звісно, було трохи тісненько (посміхається), але жили ми дружньо. Розділялися на «кубрики» по 4 чоловіки і жили. В одному такому «кубрику» розмістилися: я, нинішній єпископ Вознесенський Олексій, отець Віктор Іващук і отець Павло Бондар. Тобто навіть у цій великій кімнаті на 25 осіб були свої «групи по інтересах».

Потім я жив у кімнаті, де було менше хлопців ― 8-9. Разом ходили на молитву. Можна було вийти у місто, але часу було обмаль. Трохи більше вільного часу було в неділю: зранку на Літургію, потім обід, і до вечора ти вільний.

— Яким було Ваше перше враження від Києва?

— Київ –  серце України, і тепер у цьому серці жили ми…

Вразила не стільки красота, скільки усвідомлення себе в цьому місті. Для мене воно було таким далеким і недосяжним, а тепер я в столиці, ще й навчаюся тут! Лише троє чи четверо з моїх однокласників після школи поступили до Києва. Решта – у навчальні заклади Івано-Франківська, Львова, Тернополя.

Коли ми почали відкривати для себе Київ, всі його красоти, місто справило ще більше враження. Часто ми з друзями виходили перед вечірніми молитвами у парк Слави прогулятися…

Так і йшло наше семінарське, а потім академічне навчання.

— Хочу запитати про Блаженнішого Митрополита Володимира. Як воно: бути родичем відомої на всю країну, і навіть світ, людини?

— Скажу відразу — ніяких «поблажок» не було. Як я уже сказав, коли вступив до семінарії, жив у кімнаті разом з іншими 25 хлопцями. Та й в усьому іншому я був на рівні з усіма студентами.

Це було правильне рішення, і я дякую за нього Блаженнішому Митрополиту Володимиру. Хоча на той час я цього не розумів, думав, що маю право на привілеї, на якийсь особливий статус. Тепер я усвідомлюю, що це було правильно. На місці Блаженнішого я вчинив би так само.

Про те, що я внучатий племінник Блаженнішого, є декілька цікавих історій.

Перші два чи три місяці навчання у мене на курсі ніхто не знав, що я родич Предстоятеля. Деякі викладачі, може, й були в курсі, але мої друзі, з якими я вчився, не знали. Якось сидимо в «кубрику», п’ємо чай. І тут один каже: «Хлопці, а ви знаєте, що з нами навчається родич Блаженнішого?» Інший відповідає: «Ну так якщо він і є, то ми його побачимо тільки на 4-му курсі, коли прийде диплом забирати». А я сиджу, в мене серце вискакує…

Пройшов ще деякий час, гуляємо ми з товаришем, а він і каже: «Мушу тебе запитати: ти родич Блаженнішого, це правда?» Кажу: «Так». — «Чого ж ти мовчиш?..»

Ніколи я цим не користувався, ніколи сам не говорив, що я родич, ніколи цим не хвастався. Коли люди запитували, то вже тоді відповідав.

З кожним роком я дедалі більше розумів, що це честь. Але усвідомлював і те, наскільки це відповідально. Тому що будь-який мій вчинок міг не тільки спричинити наслідки для мене, а й стати неприємністю для Блаженнішого. Тому я старався вести себе, наскільки це було можливо, достойно, щоб не осоромити його ім’я.

Можу з впевненістю сказати, що за мою поведінку перед Блаженнішим, перед моїми друзями-студентами сьогодні мені не соромно.

— Яким є Ваш перший спогад про Блаженнішого Митрополита Володимира?

— Перший раз я побачив Блаженнішого, коли він був ще митрополитом Ростовським і Новочеркаським. Це був кінець 1980-х, його рідне село Марківці, куди він приїжджав із Ростова.

Пам’ятаю його образ. Звичайно, якщо порівняти Блаженнішого, якого я побачив у 2000 р. у Києві, коли вступив до семінарії, і тоді ― це просто дві різні людини. У Києві він був уже помітно хворий, і це відображалося на його зовнішньому вигляді. А на той час (подивіться його фотографії ― і самі побачите) він був у гарній фізичній формі ― стрункий, підтягнутий, красивий. Завжди був жвавий. Це те, що перед моїми очима.

— Скільки Вам тоді було років?

— Десь 5-6.

— У Вас є якийсь пам’ятний подарунок від нього, який Ви бережете?

— Так, є у мене один подарунок. Я тоді ще не навчався у семінарії. В нашій родині була традиція: покійний рідний брат митрополита ― мій дід Степан, мої батьки, які з дитинства брали мене з собою, приїжджали на іменини Блаженнішого у Київ вітати його з днем небесного покровителя. Завжди були зустрічі, святкові вечері, де були присутні родичі.

Одного разу ми всі разом вітаємо Блаженнішого (а цей день також є моїм днем Ангела), я владиці підношу подарунок, а він мені дає біле янголятко: «Тебе також із днем Ангела!».

Це янголятко й досі у мене вдома, тримаю його на тумбочці біля ліжка.

— Свою дисертацію на здобуття ступеня кандидата богослов’я Ви написали про життя Блаженнішого Митрополита Володимира. Чи планували Ви продовжити наукову діяльність?

— Коли закінчив академію і залишився у ній викладачем, секретарем Вченої ради, звісно, було поле для наукової діяльності. Та коли згодом отримав благословення нести послух у Київській Митрополії, робота набула більш адміністративного характеру. Написати наукову працю тут не видається можливим.

Наука потребує тиші, спокою. Людина повинна заглибитися. Бо цінним є не те, що ти прочитаєш, а те, що переосмислиш, що внаслідок аналізу видасть твій мозок — це є справжня наукова робота.

Було у Блаженнішого одне золоте правило: «Для себе у житті я ніколи нічого не просив, але й ні від чого не відмовлявся». Я це правило запам’ятав, і вже не один раз воно мені в житті знадобилося: я використовую його, коли потрібно приймати рішення або робити вибір. Де Церква благословляє, там і будемо трудитися: ні від чого не відмовлятися і нічого не просити, щоб це не було надмірним проявом твоєї волі.

Якщо є благословення Церкви, то якою б, на перший погляд, тяжкою не була робота чи послух, все неодмінно вдасться. Буде так, як Богу угодно. Навіть якщо послух здається тяжчим, ніж ми можемо понести. Господь не дає понад силу. Здається, інколи руки опускаються… Але є ще сили піднятися! Ось така глибока, змістовна і водночас проста філософія.

— Коли Ви писали дисертацію, мали можливість зустрічатися із людьми, які особисто знали Блаженнішого Митрополита Володимира. Ви їздили і в Москву, і в Одесу, і в Санкт-Петербург. Що цікавого пам’ятаєте з того періоду: з ким зустрічалися, яку інформацію взяли для себе?

— Це був досить цікавий період у моєму житті. Дисертація писалася і як наукова праця, і як книга для видання, що була присвячена 15-річчю Харківського собору і 15-річчю Предстоятельського служіння Блаженнішого Митрополита Володимира. Оскільки я в цей час закінчував академію, тому все це співпало.

У кабінет, в якому ми з вами зараз сидимо (голови Адміністративного апарату Київської Митрополії ― ред.), я приніс свою першу главу. Тут за столом сидів мій науковий керівник — владика митрополит Антоній, який тоді завідував канцелярією. Він почитав, я подивився на вираз його обличчя ― справа була невтішною… Потрібен був досвід, мені треба було ще багато працювати, щоб можна було думати про майбутнє цієї книги. Але, як кажуть, молитва і труд все перетруть. Якщо людина має бажання, благу ціль, то вона її досягне. З часом я «напрацював перо», і питань вже не було.

Але я хочу подякувати владиці Антонію, який приділив дуже багато часу і сил для того, щоб ця робота була такою, якою вона є. Коли зараз її читаю, розумію, що по-іншому написав би, інші вжив би слова і словосполучення… Але на той час — 7 років тому — вдалося саме так.

Звісно, під час роботи над книгою досить цікаво було подорожувати — поєднувати, так би мовити, приємне з корисним.

Особливо запам’ятався професор Мінської духовної академії протоієрей Віталій Антонік. Вони з Блаженнішим за часів його ректорства в Московській духовній академії були друзями. А отець Віталій ― така людина, яку можна слухати безкінечно!

Він був знайомий іще з моїм батьком, коли той навчався в Московській духовній академії, вони товаришували. Батько вступив до семінарії у досить дорослому віці, і, незважаючи на те, що один був студентом, а другий викладачем, вони підтримували дружні стосунки.

Вже як син його друга, я приїхав у Мінськ, в духовну академію. Ми зустрілися з отцем Віталієм, пили чай, він багато розповідав, а я усе записував на диктофон. Це була така жива розмова — ти нібито сам ставав учасником подій, які відбувалися декілька десятиліть тому.

Отець Віталій розповідав, яким був Блаженніший, що він любив.

Пригадую одну з історій. Закінчилася служба, всі пообідали, виходять надвір. А сніг такий красивий падає, Блаженніший і каже: «Так, преподаватели, кто желает, поехали в лес». І всі ― по машинах. Приїхали в ліс — красота, сніжок! Походили по лісі, погуляли, отримали колосальне задоволення від спілкування з природою. Так само часто виїжджали і в золоту осінь, і влітку.

Ще пригадував, як Блаженніший Владика любив спілкуватися, особливо за обідами, на різні цікаві теми. Із тих переказів отця Віталія я дізнався, що Блаженніший був настільки компанійською людиною, що сам навіть ніколи за трапезу не сідав. Якщо, наприклад, у нього були важливі справи і доводилося спізнюватися на трапезу (а всі вже були на лекціях), то він не міг сидіти сам за столом, кликав чергового студента: «Сідай зі мною». І вони говорили і так разом обідали.

Двері в його ректорський кабінет завжди були відкриті. Це було знаком його цілковитої відкритості для будь-кого — для викладача, для студента… І він приділяв кожному стільки часу, скільки було потрібно. Не було такого, що ректор десь там «вище хмар», ніхто його не бачить, не чує. Він завжди був відкритою людиною.

У Московській академії я теж багато спілкувався з братією, з викладачами. За часів ректорства Владики у Троїце-Сергієвій Лаврі намісником був архімандрит Ієронім. Вони з Блаженнішим  були великими друзями. Всі казали, що такої дружби, як між ними, більше не пригадують. Дружба намісника і ректора проектувалася на всіх, хто населяв територію Лаври і академії. Це був благодатний час плідної тісної співпраці.

Старші викладачі академії також багато пам’ятали з тих часів, розповідали чимало цікавого. На той час Блаженніший був таким жвавим! Одним кроком три сходинки переступав, не ходив, а бігав! А я пам’ятаю його вже сивоволосим старцем, трошки немічним.

— Привертає увагу такий цікавий збіг: свого часу — 1970 року ― Блаженніший Митрополит Володимир був головним редактором журналу «Православний вісник». Сьогодні Ви ― ведучий телепрограми «Православний вісник». І той засіб масової інформації, і цей мають одну мету ― благовіствувати. Як Ви вважаєте, що змінилося з того часу в інформаційному полі Церкви?

— Змінилося досить багато. Пам’ятаю спогади Блаженнішого про той час ― 70-ті роки, Радянський Союз. І в того «Православного вісника», головним редактором якого він був, стояло таке завдання: щоб ніде не пролунало слово «Бог». Тобто треба було вести різні рубрики, обговорювати теми, а про Бога не говорити.

Якщо подавалася офіційна інформація, можна було ще якось обійтися. А якщо це богословські статті? Як їх надрукувати, щоб ніде не було слова «Бог»? І Блаженніший розповідав, що старалися замінити різними словами, синонімами.

Сьогодні зовсім інший час. Є можливість через сучасні ЗМІ благовіствувати. Є друковані видання, телебачення, інтернет-сайти… Сьогодні нам ніхто не забороняє говорити слово «Бог».

Ми говоримо і доносимо до людей те, що ми є віруючими людьми. Показуємо їм свою віру, утверджуємо її та передаємо тим, хто тільки на початку цього шляху. Тому час інший, з цієї точки зору благодатний, бо нам ніхто не забороняє проповідувати слово Боже.

Є, звичайно, інші труднощі, суспільно-політичні проблеми, особливо зараз. Але це вже інше.

— Сьогодні Ви працюєте головою адміністративного апарату Київської Митрополії. Розкажіть, будь ласка, про Ваш день: з чого він складається, з якими проблемами приходять люди, що доводиться вирішувати?

— Моя робота пов’язана з адмініструванням. Спершу були певні проблеми, але після запровадження чітких необхідних кроків вся система запрацювала як годинник.

Робочий день розпочинається о 9.00. Серцевиною всієї діяльності є канцелярська робота. З роками вже вималювався сталий потік документів, які надходять до нас. Їх потрібно опрацювати та направити до виконання. Крім того, канцелярія Київської Митрополії є багатофункціональною. Тому що це канцелярія Київської Митрополії як адміністративного центру Української Православної Церкви; також це ― канцелярія Митрополита Київського як Предстоятеля УПЦ, і водночас це ― канцелярія Київської єпархії. Тобто, фактично три в одному. Тому кожен працівник має свій напрямок і сферу відповідальності, але все зосереджено в одному центрі.

До нас звертаються різні люди, з різними проблемами і питаннями. Доводиться вислуховувати, в міру можливостей допомагати, розказувати, направляти. Ми повинні робити все, що від нас залежить.

За все, що ми робимо в житті, будемо давати відповідь перед Богом. Ми не можемо змінити світ, але конкретній людині, в конкретному випадку ми зобов’язані допомогти.

— Що для Вас простіше: розв’язати десяток адміністративних питань чи відслужити Літургію? Адже це теж пов’язано з емоційним навантаженням.

— Думаю, кожен священик відповість, що найближче, найдорожче і найважливіше в його житті є Свята Євхаристія. Бо священний сан — це те, до чого ми прагнемо довгі роки, ведемо величезну роботу — навчаючись, здобуваючи богословську освіту, виховуючи, готуючи себе до цього. Священний сан — це справжня нагорода тій людині, яка його удостоїлась.

Бути священнослужителем, стояти біля Престолу Божого, звершувати Божественну літургію ― це для священика найбільша радість, найбільший дар, найбільше натхнення на життя та труди. Тому Божественна літургія є першим і основним у нашому житті.

А в усьому іншому, що нам Церква також доручає, треба бути відповідальним. Бо це послух, це довіра до тебе, і слід у міру своїх сил совісно його виконувати.

— Ви багато працюєте. А як відпочиваєте? Яке у вас хобі? Я так розумію, що це рибалка?

— Люблю рибалку, але коли ловиться рибаJ. Просто дивитися на поплавок, на те, яка чудова річка, природа ― на таке довго мене не вистачає.

Коли з’являється вільний час, люблю просто спілкуватися. Маю багато друзів, з якими зустрічаюся. Ми ділимося враженнями, розповідаємо цікаві історії. Це для мене відпочинок.

Граємо у волейбол. Правда, останнім часом вибилися з графіку. Раніше ми збиралися з нашими київськими священиками і раз на тиждень знаходили час приїхати на волейбольний майданчик, пограти. Вдома є тенісний стіл, тому коли хтось приїздить до мене в гості, можемо трохи пограти у настільний теніс. Вечорами, буває, трохи кручу на велосипеді.

— Як часто Ви буваєте вдома у батьків?

— Нечасто… У середньому ― раз на півроку. Але це з натяжкою. Зазвичай це зимовий період, десь після Різдва. Або післяпасхальний, який може розтягнутися і стати літнім.

З роками усвідомлюю, що до батьків треба їхати якомога частіше, поки є така можливість.

Мені не так близько до батьківського дому – 650 км. І дорога не зовсім хороша. Треба довго, майже цілий день, їхати на машині. Можна поїздом, але потім треба іншим транспортом добиратися.

Та це не виправдання, треба їздити частіше.

— Який Ви в побуті? Що любите їсти, яка ваша улюблена страва?

— До їжі я зовсім не примхливий. Їм просту їжу. Люблю, як мама вдома варить борщ з копченими ребрами, вареники з сиром. Так, як мама, ніхто не варить… І ребро готує у печі.

А так я невибагливий.

— На якій парафії служите?

— Довгий час я служив в академічному храмі Різдва Богородиці в Лаврі.

Потім познайомився з одним киянином, який проживає у Плютах (є таке село під Києвом). Він запросив мене до себе в гості. Я приїхав, ми повечеряли, а тоді він і каже: «Отець Володимир, ходімо зі мною, хочу Вам щось показати».

Пройшли метрів 200, у центр того села. Там ― пагорб занедбаний. Ми піднялися на цей пагорб, він і каже: «Тут колись був храм. У моєму житті Господь дав мені все для комфортного проживання, маю сім'ю, всі земні блага. Хотів би відновити тут церкву». І звертається до мене: «Я знаю, що Ви людина зайнята, та допоможіть мені, будь ласка, знайти такого священика, з яким би ми могли у цьому питанні порозумітися. Я буду допомагати будувати храм, а він нехай облаштовує духовне життя парафії».

Пам’ятаю, як ми стояли на цьому пагорбі: літо, берег Дніпра, свіже повітря, навколо краса неймовірна! І так на мене та вся атмосфера вплинула, що я відповів: «Знаєте, ― кажу, ― я і сам не проти». Він так зрадів, одразу став питати, що потрібно для цього зробити. От тоді я зрозумів, що спершу мені треба подумати. Бо сказати було легко, а от що далі?

В той момент я згадав слова Предстоятеля: «У своєму житті я ніколи нічого не просив і ні від чого не відмовлявся». Я прийшов до Блаженнішого, розповів про все, а він і каже: «Якщо ти це сприймаєш як волю Божу, якщо ти не хочеш від цього відмовлятися, звичайно, починай, трудися там. Господь допоможе, все управить».

Так ми почали будівництво храму. Це було 2011 року. Потім приєдналися інші люди на допомогу, мої хороші друзі. Завдяки їм ми розпочали чималий проект ― цілий храмовий комплекс.

На сьогоднішній день будівництво триває, але зроблено вже багато: є діючий нижній храм, на честь ікони Божої Матері «Неопалима купина», 17 вересня 2014 року відзначали його престольне свято. Нещодавно, на свято Покрови Божої Матері, підняли п’ять куполів і хрестів на верхній храм, який зараз став заввишки 35 м.

У нижньому храмі вже більше року регулярно звершуються богослужіння. Частіш за все там я і служу. Є другий священик, який мені допомагає. Уже зібралися свої прихожани, знайомі обличчя. Храм є для них частиною їхнього життя. І коли слухаєш від них слова вдячності, бачиш сльози на їхніх очах, то в серці виникає радість, що, дякувати Богу, Він через нас, грішних і недостойних, підняв храм і зробив його духовним центром тієї місцевості.

© 2013–2014 Офіційний сайт Київської Митрополії Української Православної Церкви

Передрук матеріалів тільки за наявності посилання

Зворотній зв'язок info@mitropolia.kiev.ua