Свято-Вознесенський Флорівський монастир

Розташований на Подолі, біля підніжжя Флорівської («Замкової») гори.

Вперше обитель в ім’я свв. мучч. Флора і Лавра згадується в 1566 р. в стверджувальній грамоті польського короля Сигизмунда ІІ Августа, що була дана київському протопопу Якову Гулькевичу в спадкове володіння, з правом мати від нього прибутки.

У 1642 р. києво-печерський чернець Іоанн Богуш Гулькевич, онук Я. Гулькевича, безоплатно поступився правами на володіння монастирем ігумені Агафії (Гуменицької) з черницями за умови, щоб монастир завжди залишався «при вірі старожитній, грецькій православній».

У 1711 р. в обитель були переведені черниці Києво-Печерського жіночого Вознесенського монастиря, а монастир отримав подвійне іменування — Флорівський Вознесенський і став одним з великих землевласників, приєднавши до своїх велику частину володінь Вознесенського монастиря. До секуляризації 1786 р. йому належало 12 сіл і 8 хуторів.

З введенням монастирських штатів він був визначений до першого класу.

В обителі прийняли постриження представниці багатьох знатних прізвищ: схім. Нектарія (Долгорукова), іг. Пульхерія (Шаховська), іг. Августа (Апраксина), іг. Каллісфенія (Милославська), іг. Єлена (де Жанти), іг. Елеазара (Губерт) та ін., а також мон. Єлена (Бехтєєва). Остання зарахована до лику святих 6 жовтня 2009 р.

До 1918 р. в монастирі проживало більше 800 насельниць, були богадільня (до 100 місць), лікарня (до 10 місць), функціонувало училище для дівчаток з безкоштовним викладанням.

Архітектурний ансамбль обителі ХVIII — ХІХ ст. включав 5 церков (до теперішнього часу збереглося 4): Трапезну (нижній поверх її побудований на рубежі ХVII — ХVIII вв., другий — добудований після пожежі 1811 р.), Вознесенську (1732 р.), Воскресенську лікарняну (1824 р.), Казанської ікони Божої Матері (1844 р.) і Троїцьку кладовищенську на Флорівській горі (1857 р., була розібрана в 1938 р.), а також дзвіницю і келійні корпуси.

З 1919 р. владою здійснювався курс на ліквідацію монастиря. Церкви були перетворені на парафіяльні храми і незабаром передані для «культурних і господарських» цілей різним організаціям. На території монастиря влаштувалося «містечко металістів». Черниць зареєстрували членами ремісничої і сільськогосподарської трудової общини, а в 1929 р. виселили з житлового кооперативу, що забрав монастирські келії. Восени 1941 р. діяльність обителі поновилася, і відтоді більше не уривалася. У липні 1960 р. сюди переселилося 75 сестер закритого Введенського жіночого монастиря.

Монастир живе за статутом свт. Василя Великого, що підтверджується в дарчій грамоті Якова Гулькевича 1642 р. Чин постриження проходить вночі, зберігається старовинна чернеча форма. Розташовано 2 подвір’я в селах Київської області, де ведеться сільськогосподарське виробництво для монастирських потреб. В обителі читається Невсипанна Псалтирь, відроджуються традиційні флорівські рукоділля: іконопис і вишивання золотом.

Настоятелька монастиря:

Ігуменя Антонія (Фількіна)

Кількість насельниць:

175 насельниць:

Схимонахинь - 5

Черниць - 128

Послушниць - 42

© 2013–2014 Офіційний сайт Київської Митрополії Української Православної Церкви

Передрук матеріалів тільки за наявності посилання

Зворотній зв'язок info@mitropolia.kiev.ua