Вчителям загальноосвітніх шкіл

В останні роки у шкільній системі України розширюються можливості для християнської просвіти. Завдяки багаторічній активності церковних діячів, педагогічної, батьківської громадськості в різних регіонах України, зокрема у м. Києві та Київській області у значній частині шкіл викладаються предмети духовно-морального спрямування: «Біблійна етика», «Християнська етика»,   «Християнська етика в українській культурі» тощо. Зокрема, у Києві таких шкіл 140 (усього у столиці України близько 500 шкіл).

Турбота Церкви про наше майбутнє проявляється, зокрема, і в увазі до справи християнської просвіти як у суто церковному житті – в педагогічній діяльності на  парафії, так і взаємодії із  закладами загальної освіти, педагогічною громадськістю.

З метою  більш ефективного засвоєння духовно-моральних цінностей в системі загальної освіти ми пропонуємо деякі загальні рекомендації, основоположні принципи, які допомагатимуть у викладанні християнської етики, впровадженні християнських чеснот у навчально-виховному процесі.

 

Мета викладання

Духовно-моральний розвиток дітей і прищеплення їм любові до Бога, до ближнього, до України відбувається через засвоєння національних культурних надбань та універсальних християнських моральних цінностей: людяності, милосердя, пошани до батьків і старших, працелюбства, доброчесності, вдячності тощо, які глибоко вкорінені в національній культурній і моральній традиції.

Цей процес передбачає такі етапи: ознайомлення з основними принципами і цінностями духовно-морального світогляду; формування позитивного ставлення до предмету вивчення; засвоєння матеріялу (розуміння важливості християнських духовно-моральних цінностей); формування позитивних моральних цінностей і  переконань; бажання і внутрішня потреба наслідування зразкам моралі і поведінки; втілення в життя сприйнятих знань і цінностей.

 

Завдання викладання

 

Навчальні:

-          ознайомлення з основними духовно-моральними цінностями, поняттями чеснот і гріха, добра і зла, християнськими традиціями в Україні;

-          ознайомлення з правилами та принципами християнської етики спілкування і стосунків між людьми, з правилами і звичаями доброчесного життя.

-          проведення навчально-виховних заходів для підвищення дитячої готовності до орієнтації в різних життєвих ситуацій, у які може потрапити дитина.

 

Виховні:

-          пізнання і сприйняття морально-етичних цінностей і застосування їх у власній поведінці;

-          виховання в дітях християнських рис: любові до Бога, ближнього, Батьківщини, пошани до батьків і старших, працьовитості, здатності долати труднощі, схильності безкорисно робити добро;

-          виховання духовно-моральних і естетичних почуттів. Розвиток емпатії та бажання бути потрібним людям.

 

Розвивальні:

-          формування емоційно-вольової та когнітивної сфери дитини задля якнайкращого виявлення її думок, роздумів щодо тих життєвих проблем, з якими їй доводиться стикатися;

-          підтримка потреби дитини у самовдосконаленні через розвиток її потреби у істині, добрі, красі – духовних, моральних та естетичних цінностей. Заохочення дитини до роботи над собою (через художню творчість, ігрову діяльність, підготовку до традиційних свят та участь у них тощо).

 

Реалізувати поставлені в курсі завдання вчителю допоможе виділення певних змістових ліній, які розгортаються протягом усього року навчання і присутні в більшості уроків. Змістові лінії – це свого роду основні напрямки, які у своїй сукупності формують цілісність і повноту змісту курсу викладання.

Виділяємо такі змістові лінії:

  • Християнське коріння мого життя.
  • Як плекати власну душу або “праця на полі власного серця, волі та розуму”.
  • Чому мене вчить Святе Письмо.
  • Взаємна турбота і любов у моїй родині.
  • Люди, які мене оточують, і моє ставлення до них.
  • Моя Батьківщина і що я можу зробити для неї.

·              Як дбати про те, що належить мені.

Християнське коріння мого життя

Як сказав християнський богослов перших віків Тертуліан, “душа людини за природою християнка”. З позиції християнської антропології це означає, що людина впізнає у світі навколо себе і в собі самій доцільність, благо, красу і любов, подаровані Творцем. Тому і дитина з радістю сприймає такі теми, як “Світ, створений для добра”, “Як нам допомагає віра, надія, любов”, “Милосердя в нашому житті”, “Жити по-християнськи”, які є підтвердженням її “внутрішнього” знання і переконання, що у світі є благо і любов.

Як плекати власну душу або “праця на полі власного серця, волі та розуму”

Учні початкової школи, яким вже 8-9 років, цілком здатні розпізнавати у своїй душі добро і зло. З одного боку дитині, як і кожній людині, природно мати чисту совість і обтяжливо піддаватися злу, а з іншого у власному характері, у своїх емоційних реакціях вона бачить власну недосконалість. Крім того, так чи інакше у спілкуванні з батьками, вчителями, дорослими дитина чує різні зауваження, застереження, побажання на свою адресу. Тому вона хоче бути “доброю”, радувати своїх батьків, вчителів, рідних. Завдання дорослих, зокрема вчителя християнської етики – підтримати це бажання дитини, підбадьорити її, допомогти налаштуватися на цінність праці як навчальної, так і праці “на полі власної душі”. Для цього потрібно навчити дітей бути уважними до своїх думок, намірів і почуттів, сприяти тому, щоб вони намагалися слідувати своєму сумлінню і навчалися вдосконалювати власні наміри і почуття.

Чому мене вчить Святе Письмо

У початковій школі викладання християнської етики з урахуванням реального рівня обізнаності з духовною літературою в сучасній родині не ставить завдання послідовного і систематичного вивчення Св. Письма. Це – завдання для старшого віку. Найважливіше – передати дітям знання того, що у світі є Свята Книга, яка несе безцінні духовні скарби, і прийде час цю Книгу відкрити. Тому зараз при нагоді ми наводимо для дитини лише корисні, доступні її віку сюжети зі Св. Письма. Ці сюжети до деякої міри можна побачити в посібнику, але якісь із них учитель і сам може творчо використовувати під час навчання.

Взаємна турбота і любов у моїй родині

Декілька тем присвячено родині. Ми виходимо з того, що родина у цьому віці для дітей є найвищою цінністю, і саме такою вона має залишитися і в подальшому житті. Зміст християнської етики і її викладач повинні сприяти зростанню учнів у їхньому синівстві, їхній вдячності і пошані до батьків, усвідомленні свого обов’язку перед ними.

Як дбати про те, що належить мені

Ця змістова лінія присвячена вихованню у дітей дбайливості і турботи про те, за що вони вже здатні відповідати і чим опікуватися. Адже дитина дорослішає лише тоді, коли вона переживає й усвідомлює власну відповідальність за певну сукупність речей, певну сферу життя, домашніх тварин тощо. Тому, хоча цей напрямок безпосередньо відображений у небагатьох темах, учителю доцільно про нього пам’ятати.

Люди, які мене оточують і моє ставлення до них

Цей напрямок включає в себе ті сторони життя, які представляють зв’язок дитини з оточуюшими. З дорослішанням дитина стає соціальнішою, у неї встановлюються певні стосунки з ровесниками, старшими, вчителями. Ця змістова лінія приділяє увагу і культурі поведінки, і плекання доброзичливого загалом ставлення до інших людей; чуйність, уважність, готовність виконати прохання, прийти на допомогу.

Моя Батьківщина і що я можу зробити для неї.

Християнський світогляд підтримує високість і святість поняття Батьківщини. Виховання патріотизму, відповідальності за рідну землю завжди входило в традицію християнського виховання. Наше завдання – прищеплювати дітям розуміння того, що є Батьківщина, і виховувати в них любов до неї. Для усвідомлення поняття Батьківщини важливо допомогти учням осмислити тісний зв’язок із землею, на якій вони народилися і ростуть, з її історією і людьми. Тому даний курс включає в себе християнську оцінку певних тем нашого історичного буття.

Предмети духовно-морального спрямування “Християнська етика в українській культурі“,  “Біблійна етика“ тощо є достатньо новими. Тому вчителю важливо підходити до викладання творчо: працювати над собою, весь час опановувати новий матеріал. Але є певна основа знань, спираючись на яку, вчитель зможе займатися самоосвітою. Такими знаннями, наріжними каменями освіченості вчителя християнської етики є:

загальнобогословські знання та власне знання предмету – християнської етики;

спеціальні знання – знання зі сфери християнської педагогіки: основні етапи її розвитку, цілі та принципи, особливості практичного застосування;

обізнаність у християнській культурі має на увазі знання творів української та світової літератури, мистецтва, історичних подій у контексті їхнього християнського змісту – у таких обсязі і формі, які дозволять поділитися власними знаннями з дітьми.

 

Загальнобогословські знання, важливі для викладача духовно-моральних дисциплін.

Ці знання включають в себе зокрема:

Християнське вчення про людину – про образ і подобу Божу, про гріх, пристрасті та боротьбу з ними; християнське розуміння досконалості людини і шляху до такої досконалості.

Власне християнську етику і моральне богослов’я – про моральні чесноти, шлях до них, доброчесні стосунки між людьми та людини зі світом.

Святе Письмо та його значення для духовного і морального життя.

 

Основні категорії християнської етики та їх застосування у викладанні.

У цьому розділі наводиться основний перелік категорій, понять, принципів християнської етики й висновки з цієї науки, які потрібні вчителю. Для  детальнішого ознайомлення рекомендуємо звертатися до джерел [5,11-12].

Етика — наука про мораль, про систему правил життя, про правила поведінки, про розрізнення добра і зла.

Християнська етика — наука про доброчесність людини, про те, як людині йти до добра, до християнської досконалості, слідуючи Божим законам, які дані людям у надприродному Божому Об’явленні, що відкривається нам у Святому Письмі та християнській церковній традиції (Святому Переданні).

Мораль — сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил життя в суспільстві, норм поведінки.

Моральність — втілення моральних принципів і правил у реальному житті. Моральність різниться від моралі тим, що є плодом внутрішнього переконання людини, втіленням обраних і здійснюваних нею життєвих принципів (у той час як мораль — це здебільшого правила, сформовані суспільством, яке через мораль ставить вимоги до особи). “Під іменем моральності ми розуміємо не тільки зовнішні звичаї, але і всю внутрішню основу [наших] намірів” (Я.-А. Коменський).

Етикет — норми і спосіб поведінки, звичаї і правила поводження та спілкування. Дотримання етикету сприяє налагодженню стосунків з іншими людьми, якщо це не йде врозріз з моральними принципами та переконаннями.

Моральна свідомість — важлива сторона загальної свідомості особистості, через яку відкривається наявність морального начала в усіх проявах людського буття. Найважливіші категорії моральної свідомості: сумління (совість), сором, обов’язок, гідність, благо. Біблійне вчення про образ Божий свідчить про вродженість моральної свідомості у людини.

Природний моральний закон — властивий людській душі внутрішній закон, який вказує людині, що є добро, а що є зло, до чого вона повинна прагнути, а чого уникати.

Совість (сумління) — одна з найважливіших категорій християнської етики. Є особистою свідомістю й особистим переживанням людини щодо правильності, гідності й чесності всього, здійсненого людиною. Так про совість писав античний філософ Сенека: “Священний і високий дух перебуває всередині нас, веде облік усіх наших добрих і злих вчинків, і є сторожем або месником за наші справи. Як ми ставимося до нього, так і він ставиться до нас”. у світлі етики Нового Завіту  совість — це фундаментальна моральна основа особистості, яка коріниться у християнській вірі і визначає весь устрій духовного життя. Життя по совісті включає участь розуму, почуття й волі і відбувається одночасно у трьох вимірах: як моральна свідомість, як моральне переживання і як вольова спроможність особистості діяти згідно з присудом моральної свідомості.

Моральні цінності (вартості) і святині визначають готовність особистості до самовідданості й самопожертви заради утвердження певних ідей, принципів чи символів. Святиня має абсолютну цінність і здійснює істотний, структуруючий вплив на моральну свідомість.

Десять заповідей (Декалог) — концентроване викладення етики Старого Завіту. Десять заповідей визначили імператив — ставлення людини до Бога і до ближнього на тисячі років життя людства.

Десять заповідей несуть як зовнішній, буквальний зміст — прямі вимоги у вигляді заборон чинити зле, негідне (“Не сотвори собі кумира”, “Не вбивай”, “Не чини перелюбу”), так і внутрішній зміст, який розкриває необхідність певного душевного зусилля людини, праці щодо зміни себе. Ісус Христос, прийшовши у світ, критикує зовнішнє, лише формальне слідування Старозавітному Закону, яке не супроводжується внутрішньою зміною свідомості людини. Декалогу та заповіді любові до Бога і ближнього Христос надає євангельського змісту. Він пояснює, поглиблює і вдосконалює Закон Мойсея. Христос у Нагірній проповіді показує у новому світлі, зокрема, те, що не лише вбивство є гріхом, а й те, що “хто гнівається на брата свого, підпаде судові” (Мф. 5, 22). Він уточнює заповідь чистоти: “хто дивиться на жінку з пожаданням, той учинив перелюб з нею у своїм серці” (Мф. 5, 28) та інші приписи Закону Мойсеєвого.

Новозавітний Закон — його відкрив нам Ісус Христос, а передають у всі часи і всім народам апостоли, Церква, християнська традиція.

Сутність цього Закону втілена у двох заповідях Христа:

1) у заповіді про самовідречення: “Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною” (Мк. 8, 34);

2) у заповіді про любов до Бога і ближнього:” Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм; це є перша і найбільша заповідь; друга ж подібна до неї: люби свого ближнього, як самого себе; на цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки” (Мф. 22, 37-40).

Мета першої заповіді — викорінення з душі людини зародку гордості та самолюбства, які є головною причиною всіх інших гріхів.

Мета другої заповіді — укорінення в людській душі паростка нового, святого життя для її духовного зростання, аж до уподібнення до Бога: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф. 5, 48). Новозавітний, або Євангельський Закон не відміняє Закон Мойсеїв, а вдосконалює його. Старозавітний Закон упорядковував переважно зовнішню поведінку людини. А Спаситель хоче передусім чистоти внутрішньої — помислів, серця, наміру добротворення. Він не лише забороняє помсту, а й закликає любити ворогів своїх: “Я ж кажу вам: любіть ваших ворогів, благословіть тих, що проклинають вас, добро робіть тим, що ненавидять вас, і моліться за тих, що нападають на вас і переслідують вас, щоб ви були синами Отця вашого, Який на небі, Який своїм сонцем осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5, 45-46).

Новозавітний закон вказує на блага небесні й вічні. Тому він спонукає людину шукати передусім Царство Боже і правди його (Мф. 6, 33).

Старозавітний закон погрожував суворими покараннями за його порушення, натомість Євангельський закон спонукає людину до доброчесності любов’ю. “Якщо любите мене, збережете мої заповіді” — говорить Спаситель, а також: “Хто має заповіді Мої і виконує їх, той любить Мене; а хто любить Мене, того полюбить Отець Мій, і Я полюблю його і з'явлюся йому Сам” (Іоан 14, 21).

Ісус Христос не лише сповістив людям новий Закон, а й дав їм силу, щоб цей Закон виконувати. Мойсеїв Закон указував людині на її гріховність, але не давав сили і засобів позбутися її. Євангельський Закон, Церква і християнський спосіб життя дають силу, яка звільняє людину від рабства гріха й оброку смерті.

Заповіді блаженства дає людству Христос у Нагорній проповіді (Мф. 5, 1-12). Саме слово “блаженний” богослови тлумачать як плід праці душі, коли людські зусилля до праведності підтримуються благодаттю Божою, яка освячує душу людини. Тобто, “блаженний” — не просто “щасливий”, а осяяний благодаттю Божою.

Заповіді блаженства — це абсолютний ідеал, до якого треба рухатися все життя, можливо наблизитися, але неможливо досягти. З іншого боку, моральний ідеал Євангелія не є чимось стороннім, не властивим людині. Навпаки, він є потребою доброчесної основи людської природи. Людина щиро прагне до доброчесного життя і морального вдосконалення. Прагнучи до виконання Христових заповідей, вона задовольняє власні моральні потреби, і саме це їй дає блаженство, вдячність до Бога, радість, мир, віру, надію, любов.

Заповіді блаженства та інші заповіді Євангелія не є імперативними, категоричними, вони зберігають людську свободу. Христос закликає до досконалості, але не наказує.

Християнська доброчесність. Доброчесність — свідоме, вільне і постійне прагнення до добра та відповідна йому діяльність людини із втілення морального закону. Християнська доброчесність має свої особливі прояви. Творіння добра християнин розглядає не як свою заслугу або як власний довільний вибір, а як покликання, як служіння, як виконання Божої заповіді. Так про це пише апостол Павло: “Вже не я живу, а живе в мені Христос”(Гал. 2,20).

Доброчесну дію християнин не розцінює як власну заслугу, а весь успіх приписує допомозі Божій: “Так і ви, коли виконаєте все наказане вам, кажіть: ми, нікчемні раби, зробили тільки те, що мали зробити” (Лк. 17, 10).

Свобода. Свобода є безцінним даром Божої добрості, мудрості й любові, даним людині у її власність. Свобода є джерелом, завдяки якому людина здатна себе творчо розкрити і проявити. Свобода дає людині сенс власного існування.

Моральна свобода — це здатність через моральне самовизначення долати обмеженість душевну і тілесну. Людина зростає в моральній свободі, утверджуючись у благу і звільняючись від влади гріха. Реальна свобода здійснюється напругою духовних сил людини, яка здійснює моральний вибір.

Гріх. Гріх полягає у відступі від норм як природного, так і благодатного життя. Причини гріха полягають у спотворенні людської природи — хибному устрої розуму, неприродних почуттях і хибному напрямку волі. У християнській традиції гріх розглядається як прояв пристрасті, яка перебуває в людині. Коренем гріха є самолюбство, егоїзм, гординя. Людина, відділена від Бога внаслідок спотворення людської природи в акті гріхопадіння (Бут. 3), обирає, за словами апостола Іоана Богослова “пожадливість тіла, пожадливість очей і гордість житейську” (1Іоан. 2,16).

Розвиваючись спочатку як намір, гріх оволодіває серцем (емоційно-чуттєвою сферою) і утверджується через гріховний вчинок. За частого повторення гріх переходить у гріховну звичку. Совість, яка спершу збурюється гріхом, при його повторенні реагує все слабше. Гріховна звичка перетворюється на злу пристрасть, людина стає рабом гріха.

Пристрастю називають таку схильність до вчинків і таку дію, які, довгий час криючись у душі, за допомогою звички переходять в єство її. В аскетичному богослов'ї пристрасть визначається як протиприродне спрямування сил душі.

Християнська свобода як подолання гріха. Наріжним каменем християнського вчення є положення про те, що Бог звільнив людину від влади гріха Своїм воплоченням (втіленням), хресним стражданням, смертю і Воскресінням. Існування Церкви, явлення святих і праведників у житті світу є свідченням перемоги над гріхом. І в долі кожної людини з моменту хрещення, приєднання до Церкви і початку християнського життя починається подолання гріха.

Звільнення від гріха здійснюється через покаяння. Покаяння звершується свобідною волею особистості, яка звертається за підтримкою до Божественної благодаті. Покаяння є внутрішнім рухом душі, її дійсною зміною, і притому таким рухом, який постійно розвивається. Свобода від гріха досягається в постійній боротьбі з ним. Перемога над гріхом можлива завдяки постійності у зверненні до благодаті Божої.

Християнські чесноти. Чесноти — це доброчесні якості людини, які проявляються в її стосунках з Богом, людьми, оточуючим світом. “Чеснота — це моральна доблесть і краса, які здатні захоплювати і привертати всяку людину, до яких слід прагнути і які необхідно виховувати і плекати в собі ради гідності свого існування, сходження до ідеальної норми буття і доброчесного богоуподоблення” [5].

Чеснота може проявляти себе епізодично, разово у конкретному вчинку, але більш послідовно розглядається як наслідок цілеспрямованих зусиль і усталених добрих звичок людини. Тоді вона проявляє себе як сформована риса характеру.

З релігійної точки зору християнські чесноти — це одежі душі, в які їй належить зодягтися на землі і в яких вона предстане перед Богом у вічності.

Та чи інша чеснота проявляє себе у тісному зв’язку з іншими. Неможливо досягти успіху в певній чесноті, не звертаючи уваги на інші. Відомий аскетичний письменник VI ст. авва Дорофей пише: “Треба щодня потрохи вправлятися у кожній чесноті”[13]. Макарій Великий відзначив що “всі чесноти сполучені між собою як ланки духовного ланцюга й одна від одної залежать: молитва від любові, любов від радості, радість від краси, краса від смирення, смирення від служіння, служіння від надії, надія від віри, віра від послуху, послух від простоти”.

Християнський світогляд наголошує на тому, що всі чесноти досягаються лише через синергію (спільні зусилля) людини і благодаті Божої.

Чесноти можуть бути описані в тій чи іншій “системі координат”. Так розрізняють: чесноти різних сил душі (чесноти розуму, почуття і волі); чесноти як фактор дії природи, виховання і благодаті (чесноти природні, набуті й харизматичні); чесноти в аспекті ставлення до себе, до людей, до Бога (аскетичні, етичні та релігійні).

 

Значення Святого Письма для формування загальної культури і світогляду викладача християнської етики.

Систематично Святе Письмо планується вивчати на уроках “Християнської етики в українській культурі” в наступних класах. Але вчителю важливо донести до дітей, що існує Свята Книга, яка містить у собі велику мудрість і може дуже допомогти в житті. Нехай у третьокласників буде зараз не стільки раціональне (через знання) сприйняття Св. Письма, скільки шанобливе і сердечне.

Самому ж учителю корисно усвідомити, що Біблія є фундаментом особистої культури кожної людини, фундаментом європейської та української культур протягом століть. Тому, пропускаючи через свою душу зміст Св. Письма, ми самі стаємо духовно, морально і культурно багатшими і можемо більше дати дітям.

Мова Біблії — символічна, образна, містить багато притч та афоризмів і може багато дати вчителю і в його особистому спілкуванні з дітьми, і під час уроку.

Різні книги Біблії написані в різний час, різними авторами. Але всі вони мають глибоку духовну єдність, тому що сконцентровані навколо однієї Істини — прихід у світ Спасителя людства Сина Божого Ісуса Христа. Старий Завіт свідчить про приготування Богом людства до цієї події, доносить до нас відповідні пророцтва. Новий Завіт розкриває зміст самої події приходу Спасителя, Його життя, смерті й Воскресіння; описує початок життя нової єдності людей — Церкви Христової, яку розбудовують апостоли Духом Святим; дає нам настанови, як увійти в нове життя в такій спільноті.

Для людини, яка не читала або мало читала Біблію, варто порекомендувати певний порядок знайомства зі Святим Письмом, тому що не всі книги Біблії однаково легко засвоюються. Так, радимо починати з Нового Завіту, а саме — з Євангелія від Марка. Після Євангелій можна читати Діяння апостолів, потім —деякі повчальні книги Старого Завіту (Притчі Соломона, книгу Сираха), П’ятикнижжя Мойсея (крім достатньо складної книги Левит), далі — Послання апостолів (Новий Завіт), Псалтир. Ці книги доступніші нашому сучаснику. Інші книги Біблії (книги пророків, історичні книги Старого Завіту та Апокаліпсис з Нового Завіту) теж можна читати, але їхній зміст потребує певної богословської підготовки чи наявності авторитетного коментарю.

Плодом уважного читання і засвоєння Святого Письма можуть бути 1) твердіші власні християнські переконання і відповідно християнське ставлення до учнів; 2) початкове засвоєння образів Св. Письма і його мудрих істин, які можна викладати учням у міру їхнього розуміння.

Християнське коріння української культури

На думку сучасного українського філософа М. Поповича, християнська релігія є визнаним джерелом і невід’ємною складовою української культури [14]. З часів святих рівноапостольних князів Ольги та Володимира Хрестителя світоглядні засади національної культури України ґрунтуються на східно-християнській віроучительній і культурній традиції. Як світова релігія християнство, охопивши своїм впливом величезну кількість культур Сходу і Заходу, стало основоположним формотворчим чинником для вітчизняної духовності. Українська ментальність, мова, світогляд, побут, звичаї, обряди, право, держава, література, мистецтво склалися завдяки активному засвоєнню християнських духовних цінностей нашими предками.

Протягом Х – ХІІІ ст. у Київській Русі відбувається частковий синтез дохристиянських місцевих традицій і християнства православного зразку. Звичайно, цей процес не був безпроблемним. У першу чергу це виявилося в конфлікті старого і звичного для людей язичництва, яке переживало ідейну кризу, з новим для Русі візантійським християнством. Складний і довготривалий процес взаємодії двох культурних систем призводить до поступової християнізації духовного світу наших предків

Завдяки утвердженню християнства Київська Русь перетворюється на важливу контактну ланку між Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, забезпечуючи тим самим можливість взаємодії слов’янських народів з багатьма регіонами середньовічного світу. Цю геополітичну та культурну роль посередника Україна продовжує виконувати і в сучасному світі.

Українське християнство завдяки своєму яскраво вираженому гуманістичному характеру зуміло поєднати в собі світоглядну установку на інтелектуальність та особистість з установкою на духовність і соборність. Гармонійна єдність цих установок втілюється в антропологічному ідеалі Київської Русі, яскраво вираженому в житті і творах преподобних Антонія і Феодосія Печерських, Нестора Літописця, митрополита Іларіона, Климента Смолятича і продовжена їх нащадками – духовними письменниками І. Вишенським, Л. Зизанієм, П. Могилою, Ф. Прокоповичем, іконописцями та малярами Ф. Сеньковичем, М. Петрахновичем, Й. Кондзелевичем, композиторами М. Березовським, А. Веделем, Д. Бортнянським, філософами Г. Сковородою та П. Юркевичем. Таким ідеалом, який залишається актуальним і в наш час, є вільна, обдарована знанням і словом, творча, соціально активна людина, але водночас і смиренна, мудра, терпима, проникнута світлом милосердя і прощення.

Видатний педагог і богослов ХХ ст. наш земляк В. Зеньковський  розкриває  багатогранну категорію «софійність» (від грец. софія – мудрість, знання, майстерність). У цьому символі-понятті виражається ідея гармонії розуму і віри, несуперечливого поєднання інтелектуального, емоційно-чуттєвого і практичного розвитку особистості в її служінні Богу. Відтак у вітчизняній культурі знання не протиставляється моральності й вірі, а навпаки, зміцнює їх. Символом “Софії” є серце України ― храм Софії Київської.

Софійне знання, носієм якого і постає вільна, одухотворена особистість християнина-праведника, передбачає особливу гармонію безкінечного духовно-душевного прагнення до осягнення істинної мудрості (Бога) та глибинного «буття в істині», яка втілюється у практичних учинках «мудреця», підтверджується його життєвою поведінкою, репрезентуючи тим самим традицію єдності морально-етичної теорії й практики.

Осереддям духовних і фізичних сил софійної людини, її особистим екзистенційним центром виступає «серце». Загальновідомий кордоцентризм українського православ’я, який бере свій початок у культурі Київської Русі, переданий у спадок наступним поколінням національної культури. Інтелектуальне знання в контексті ідеї кордоцентризму постає як «любомудріє», тобто набуває морально-етичного значення та служить засобом пізнання Божественної Мудрості.

Основні ідеї київського християнства набули подальшого розвитку в культурно-історичному процесі. На українському ґрунті вони були продовжені у філософській теорії та освітній практиці братських шкіл, козацькій духовній культурі, мистецькій і науковій творчості.

Бюрократичний прес імперії і бездержавність українського народу стали на перешкоді вільного й органічного розвитку української християнської культури. Та чільники національного відродження з кінця XVIII до початку XX ст. в основу своєї діяльності покладали саме християнські ідеали. На християнських цінностях будується творчість видатних представників епохи: письменників Т. Шевченка, П.Куліша, М. Костомарова, Л. Глібова; педагогів К. Ушинського, Х. Алчевської, С. Русової, Г. Ващенка; художників О. Мурашка, М. Врубеля, М. Ґе, І. Їжакевича; архітекторів І. Григоровича-Барського, М. Городецького; композиторів М. Лисенка, М. Леонтовича, Ф. Колесси, С. Людкевича та багатьох інших.

Народна культура і народні звичаї українців є глибоко й органічно християнськими. Незважаючи на люту боротьбу з християнською моральністю українців атеїстичної влади у ХХ ст. і неможливість  відкрито засвідчити свої погляди, творці української літератури пробуджували сумління, відстоювали повагу до людину, пошану до духовного начала. Християнське ставлення до життя і смерті, доброчесні образи і характери відкриваються нам у творах раннього П. Тичини, Б.-І. Антонича, О. Олеся, І. Багряного, Г. Тютюнника, Є. Гуцала, Л. Костенко, В.Близнеця та інших.

На початку ХХІ ст. християнство продовжує залишатися одним з основних факторів, які визначають розвиток сучасної України. Попри зростання впливу секулярної культури, воно складає золоту скарбницю світоглядних орієнтирів та морально-етичних цінностей як усього людства, так і українського народу. Переважна більшість населення України вважає себе християнами й орієнтується на християнські ідеали в своєму житті. Для громадян України Церква є найбільш авторитетною інституцією порівняно з іншими державними і недержавними інституціями. Все це є свідченням того, що в умовах подальшого загострення глобальних проблем, які загрожують самому існуванню людини, слідування гуманістичним ідеалам християнства є найбільш адекватним засобом виходу з кризи.

Як проводити урок на основі духовно-моральних цінностей ( зокрема, на уроках “Християнської етики в українській культурі”)

Початкова школа — найсприятливіший період для викладання в будь-якій галузі знань. Відкрита дитяча душа і на християнську етику. Але як викладати цей предмет? Щодо інших, традиційних предметів існують багаторічні напрацювання і методики. А тут можуть виникнути певні непорозуміння: немає вимог певного рівня знань, що може привести до недостатньої систематичності та послаблення дисципліни. Учитель може зустрітися з проблемою неспроможності учнів весь урок зосереджуватися на змісті предмету. у таких випадках досвідчені педагоги намагаються чимось зайняти руки й увагу дітей — щось розфарбовувати, вирізати, влаштовувати вікторини. Але такі прийоми не можуть бути самоціллю, це лише допоміжні засоби.

Вважаємо, що предмет буде мати успіх, якщо вчителя щиро хвилює духовно-моральна сторона життя і в ньому самому, і в його учнях. Чудово, якщо учні і вчитель відчувають себе однодумцями, яким важливо іти разом Дорогою Добра, Милосердя, Доброчинності. Так, звісно, буває не завжди, але якщо вдається доторкнутися до струн дитячого серця, це глибоко закарбовується на все життя.

Хочемо застерегти від однієї можливої помилки. На звичайному уроці педагог “вищий” за своїх учнів: він надає їм знання, якими сам володіє, а діти лише споживають. На уроці ж зі християнської етики такої нерівності бути не може. Ми не можемо вивищуватися над дітьми, єдине, що ми можемо — разом давати більше місця Добру в наших душах. Тому так важливо вчителю усвідомлювати власну неповноту, недосконалість і щиро прагнути до більшої досконалості і як людини, і як фахівця.

Пам’ятаймо, що провідним внутрішнім завданням дитини молодшого шкільного віку є учнівство. Учнівство і в подальшому житті має виявлятися як спосіб спілкування з людьми: ми повинні бути готові вчитися у кожної людини, яку зустрічаємо на життєвому шляху.

Наш предмет не є віроучительним, і педагогу недоцільно проявляти прямолінійність, помножуючи вагомість сказаного частим посиланням на Бога, як на авторитет.

Обережно! Якщо ми авторитарні, безапеляційні та деспотичні, і з такими почуттями говоримо про Божественне, то саме таке уявлення діти можуть мати про Бога.

Побажання: яким бути вчителю

Ідеальний вчитель (до якого нам слід прагнути) вміє:

– дружити з дітьми, робити бажаним для дітей спілкування з собою;

– розрізняти в дітях особливості їх душевного складу, знаходити особливий підхід до кожної дитини і способи виховного впливу на неї;

ставити реальні виховні та освітні цілі й досягати їх за певний час;

– організовувати дітей для спільної дії і проводити її (похід, свято, вистава);

– володіти такими формами спілкування, як заняття, бесіда, притча або казка, вікторина, рухлива гра, пізнавальна гра, предметно-ремеслова діяльність, спільна пісня;

проводити родинні заняття з батьками на теми сімейного виховання.

Додатково до власного професіоналізму учителю бажано прагнути мати такі якості:

Смирення. За працею авви Дорофея “Душекорисні повчання”, смирення і смиренномудрість лежать в основі духовної праці над собою. У педагогічній справі смирення необхідне для того, щоб усвідомити, що зрушення можливі лише з Божою допомогою, і всі власні успіхи приписувати не собі, а Творцю і дякувати Йому.

Смирення ж допомагає не дратуватися і не гніватися на дітей, бо завдяки йому можна побачити, що інші люди, а особливо діти, кращі за вас. “Добру і розумну людину можна визнати по тому, що така людина вважає інших людей і краще, і розумніше за себе” (Л. Толстой).

Лагідність (“кротость” – ц-слов.). Ця чеснота допомагає утихомирювати власну пристрасність, а отже, допомагає сприймати душу ближнього, бути чуйним і сердечним до нього.

Радість. Саме ця чеснота, разом із лагідністю є, за апостолом Павлом (Гал. 5,23), одним з плодів духовних. Вона дуже важлива для спілкування з дітьми, яким радість життя дуже близька за їхньою дитячою природою.

“У вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила виливається лише з живого джерела людської особистості” (К. Ушинський).

Підготовка та проведення уроку з християнської етики — важлива частина навчально-виховного процесу

Дуже важливо, щоб учитель з християнської етики (особливо якщо це класний керівник) відчував свою відповідальність не лише за подання знань, а й за виховання учнів. “Добрий вчитель не пропустить жодного зручного випадку, щоб навчити чомусь корисному” (Я.-А. Коменський). Саме тоді вчитель  ставитиметься до уроку як до важливого засобу допомоги дитині на її особистому шляху до добра.

Виходячи з вищесказаного та маючи на увазі основні принципи і підходи християнської педагогіки, розглянемо підготовку до уроку і його проведення.

Підготовка до уроку є надзвичайно важливою частиною педагогічної праці. Виділимо змістовну підготовку, підготовку сердечно-почуттєву і підготовку духовну.

Змістовна підготовка. Включає в себе освоєння змісту, усвідомлення цілей уроку, методичну підготовку послідовності педагогічних дій на уроці

Сердечно-почуттєва підготовка. Перш за все – це підготовка до душевної взаємодії, зустрічі вчителя й учнів. Як уже було сказано вище, надзвичайно важливим для педагога є встановлення особистісних стосунків з учнями. Педагог має йти з охотою на зустріч з дітьми, бути радий їм, мати силу на душевну підтримку і доброзичливість.

Духовна підготовка. Включає в себе два основних моменти.

Перше (для того, хто має досвід молитви) – це молитовна підготовка до занять. Це має бути молитва за своїх учнів, щоб Господь управив їх у навчанні і в добрій поведінці.

Друге – покаяння, тобто здатність бачити власну недосконалість, власну нездатність без Божої допомоги виправитися, сердечне прохання благодатної підтримки в уроці і в цілому у процесі навчання.

Сам урок. Важливо вміти в процесі підготовки задавати собі ряд запитань:

1) які змістовні цілі ставить учитель в уроці – який зміст він хоче донести; 2) які він бачить способи подачі змісту і шляхи засвоєння змісту учнями; 3) яку почуттєво-емоціональну сферу учнів хоче пробудити вчитель; 4) які навички і вміння необхідно учням засвоїти; 5) яке виховне значення уроку – які цінності і як саме хоче закласти вчитель.

Цілі уроку. Змістовна ціль: засвоєння змісту. Вчитель може вирізнити різну міру засвоєння змісту: а) відповіді на запитання вчителя; б) уміння переказати зміст; в) уміння поділитися емоційно-почуттєвим враженням від змісту; г) уміння творчо відобразити засвоюване (наприклад, у малюнку); ґ) проявити засвоєне у дії, у навичці поведінки

Корисні запитання собі (під час підготовки).

  • · Чи я даю дітям місце для творчої самодіяльності під час уроку?
  • · Як перевірити засвоювання дітьми того, що вони сприймають на уроці?
  • · Як розрізнити короткотривале засвоєння і довготривале?
  • · Яку міру часу і зусиль я виділяю на короткотривале засвоєння і на довготривале?

Вчителю під час підготовки до уроку важливо також пам’ятати про душевні сили дітей.

Опираючись на розум або розумну силу учня, слід розрізняти людську здатність до міркування (розмисел, розсудок) і здатність завдяки благодаті Божій збагнути суті, сенси речей і явищ. А це означає осягання самим учителем і розкриття ним перед учнями премудрості й доцільності явища (предмету) як творіння Божого, або творіння людського, яке створене з допомогою Божою.

Життєлюбна сила душі учнів, тобто їхнє прагнення до життєвої повноти підтримується повнотою життя учителя у предметі і в подіях уроку.

Сила турботи, опіки в душі дитини пробуджується через турботу педагога про саму дитину та про якість і вичерпність засвоєння предмету учнем.

Пошанувальну силу або здатність шанувати, ставитись благоговійно до високого, святого, вчитель пробуджує в учнів тим, що для нього самого є святині, які він шанує всім серцем, усією душею.

Рівні уроку: Педагог із досвідом знає, що урок має кілька рівнів різної глибини. Можна виділити 1) рівень змісту; 2) рівень подій; 3) рівень спілкування; 4) смисловий рівень; 5) промислительний. Усі рівні, крім 5-го, можуть проектуватися під час підготовки до уроку.

Про рівень змісту сказано вище. Рівень подій, або сценарій уроку, вибудовується під час підготовки й контролюється у процесі уроку. Це вибудовування, планування тих чи інших способів взаємодії учителя з матеріалом і учнями.

На рівні спілкування відбувається душевна і сердечна зустріч педагога з учнями. Рівень смисловий означає таку діяльність учителя й учнів, яка має за мету вийти на переживання цінностей, смислів. І нарешті, рівень промислительний  означає спостереження учителя над Промислом – як саме Промисел Божий проявляє себе в уроці і в цілому в педагогічному процесі.

Є корисною і така схема проектування уроку:

1) Мета уроку:

а) змістовна;

б) виховна: для розуму; образно-почуттєва (для серця); діяльна і мотиваційна (для волі).

2) Взаємодія вчителя і дітей на уроці:

а) дії вчителя щодо дітей;

б) дії дітей (тут основне питання: як саме стимулюється образно-почуттєва сфера дітей, якими засобами);

3) Загальний хід уроку (послідовність дій учителя та дітей);

4) Передбачення можливості імпровізації (учителя та дітей).

Поради для підготовки до уроку:

1.  Скласти стислий план-конспект уроку на духовно-моральну тематику, у якому мають бути відображені: засоби забезпечення різних рівнів уроку; засоби для пробудження активності дітей; засоби підтримки тих чи інших сил душі учня. Можна користатися запропонованими вище схемами.

2. Розглянути основні дії, які можуть забезпечити духовно-моральне “забарвлення” (або, іншими словами, виховний аспект) різних предметів (на будь-яку, не обов’язково на морально-етичну тематику) у загальноосвітній школі.

 

Рекомендована література.

1 – Біблія (Святе Письмо). К., 2004.

2 – О. Савченко. Дидактика початкової школи. К.: Освіта, 1996.

3. Концепція освітньої реформи на засадах християнських цінностей з впровадженням викладання основ християнської культури в загальноосвітніх навчальних закладах

http://archivorthodoxy.com/page-598.html

3. Християнська етика в українській культурі. Курс для початкової школи (1-4 класи). Підручники, посібники, робочі зошити. Автори: Ігумен Лонгин (Чернуха), прот. Богдан Огульчанський, Е.В. Бєлкіна, І.Л. Сіданич. К., 2006-2008.

4. «Біблійна історія та християнська етика». Програма духовно-морального курсу, рекомендована  Міністерством освіти і науки України . http://orthodoxy.org.ua/node/16884

5 - Архімандрит Платон (Ігумнов). “Православне моральне богослов’я”. Серг. Посад. Тр.-Серг. Лавра, 1994.

6 – Т. Склярова, О. Янушкявічене. Вікова педагогіка і психологія. Навчальний посібник для студентів педагогічних вузів. М.: Ін-т. експертизи осв. програм, 2004.

7 – В. Зеньковський. Проблеми виховання в світлі християнської антропології. Париж: ІМКА-Прес, 1925.

8 – О. Зелененко. “Найважливіші принципи православної педагогіки”. (дисертація канд. богослов’я). СПб, 1997.

9 – Б. Огульчанський. Вступ до православної педагогіки.  Методичний посібник для студентів богословсько-педагогічних курсів (конспект лекцій і хрестоматія). К., Всеукраїнське Православне педагогічне товариство, 2011.

10 – Я.-А. Коменський. Велика дидактика — “Вибрані педагогічні твори” в 2т. М.: Педагогика, 1982.

11- В. Малахов. Етика (курс лекцій). К.: Либідь, 2007.

12 – С. Коцар. Православна християнська етика. Навчальний посібник. К.:МАУП, 2007.

13. Авва Дорофей. Душекорисні повчання.

14. М. Попович. Нариси історії культури України. К.: Артек, 2001.

 

 

 

 

 

 

 

 

© 2013–2014 Офіційний сайт Київської Митрополії Української Православної Церкви

Передрук матеріалів тільки за наявності посилання

Зворотній зв'язок info@mitropolia.kiev.ua