41066563_IMG_6211

Свято-Введенський монастир

Споконвіку в монастирях наш народ шукав і знаходив ідеал духовного благополуччя і приклад мужнього подвигу служіння людям, що прояснює і преображає земне буття. Безліч паломників приходили в обителі, щоб почерпнути молитовне натхнення, зміцнити сили душі для життя по євангельських заповідях. Крім того, чернечі православні обителі завжди були не лише місцями духовного подвижництва, але служили й справам добродійності і християнського милосердя, притулком для незаможних, недужних і сиріт. Помітне місце в справі християнського милосердя займали жіночі релігійні громади, які з’явилися в середині XIX ст. і отримали велике поширення. Громади об’єднували жінок різного віку і станів з єдиним духовним наміром — служіння стражденним. На відміну від монастирів, в общині не було потрібно постриження в черниці, але дотримувалися обітниці безшлюбності і правила релігійного і трудового життя. Шлях розвитку і характер цих громад був різний, але кожна з них відзначена особою і життєвим шляхом її засновниці. Першою такою общиною в Києві стала Свято-Введенська, заснована Матроною Олександрівною Єгоровою.

Матрона Олександрівна Єгорова народилася в Силістрії (Болгарія) в 1810 р. Після загибелі чоловіка, капітана Єгорова, вона переїхала в 1856 р. в Київ і оселилася на Печерську. Впродовж багатьох років вона скуповувала довколишні будинки, і до 1876 р. в її володінні опинився майже цілий квартал, в якому вона припускала розмістити общину. Свій намір про створення общини М. А. Єгорова виклала в духівниці, складеній в Санкт-Петербурзі.

У червні 1877 р. вона звернулася до Його Високопреосвященства, Митрополита Київського Філофея, з проханням про установу в межах її маєтку жіночої общини під ім’ям Введенської, для піклування над 33 вдовами і сиротами, що не мають притулку і коштів для існування, і охочих присвятити себе служінню Церкви і ближньому, вести богоугодне життя.

На користь общини вона пожертвувала свої будинки, з садибною при них, і надала основний капітал в 21.000 крб. Клопотання М. А. Єгорової було задоволено, і Найвищим Указом від 17 березня 1878 р., підписаним Государем Імператором Олександром II, в Києві була заснована нова громада на загальному положенні усіх жіночих релігійних громад в Росії. Проте, М. А. Єгоровій не судилося побачити результат святої справи, що полягала в остаточному пристрої і освяченні Введенського храму в головному будинку общини. Вона померла 22 березня 1878 р. в Санкт-Петербурзі, таємно прийнявши перед смертю чернече постриження з ім’ям Дімітра, і була тимчасово похована в Олександро-Невській Лаврі.

Місце начальника Введенської громади зайняла ігуменя Євфалія (Євпраксія Лебедєва), яка до призначення була рясофорною послушницею Новгородського Десятинського монастиря. Маючи у своєму веденні вже влаштовану общину в складі близько 20 сестер, прибулих з різних єпархій, ігуменя Євфалія негайно приступила до пристрою будинкової церкви на честь Введення в храм Пресвятої Богородиці, що знаходиться в головному двоповерховому будинку общини, і 27 листопада 1878 р. Високопреосвященніший Філофей, Митрополит Київський і Галицький, урочисто освятив новий храм.

У просторому світлому храмі до часу його освячення були розписані тільки зведення церкви і встановлений витончений іконостас, що відрізнявся чудовими належним чином іконами і окладами живопису, що їх прикрашають. Подібного іконостасу ще не було в Києві. Він був виконаний в Санкт-Петербурзі майстром В. Пешехоновим, який сам встановив його в храмі. Богослужіння в церкві здійснювалося щодня призначеними Києво-Печерською Лаврою ієромонахами, а з часом громада побажала мати постійного диякона і священика, яким призначалася платня, надавалася квартира в самій обителі і харчування.

Одночасно із завершенням будівництва Введенського храму йшли роботи по пристрою ще однієї церкви общини. У липні 1878 р. було дано Найвищий дозвіл на перевезення 20–21 серпня 1878 р. тіла померлої М. А. Єгорової з Санкт-Петербурга в Київ для поховання в підвальному склепі церкви Введенської общини, в спеціально підготовленому для цього місці.

Виконуючи побажання засновниці общини М. А. Єгорової, були зроблені необхідні роботи по пристрою храму в ім’я вмч. Димитрія Солунського. Це був другий храм у будинку общини. Церква в ім’я вмч. Димитрія була освячена 30 червня 1879 р. Високопреосвященнішим Філофеєм, в присутності вищого духовенства, благочинного, настоятелів і намісників київських монастирів. У новому храмі була відслужена Божественна літургія. У той час церква була поштукатурена і стіни побілені вапном. З правого боку від дерев’яного з позолотою іконостасу знаходилася могила засновниці — прп. Дімітри.

Впродовж 80-х р. XIX ст. на території общини робилися роботи по її благоустрою, замінювалися занепалі дерев’яні будівлі, зводилися нові, у тому числі, в 1882 р. була побудована кам’яна дзвіниця з під’їзними воротами на двір. Поступово Введенська громада перетворилася на міцне злагоджене господарство, де було все необхідне для нормального життєзабезпечення її насельниць, які розміщувалися в 4-х корпусах, у світлих зручних келіях. У садибі знаходився готель і богадільня для піклування над старицями різного стану.

У 1892 р. начальником Введенської громади була призначена монахиня Клеопатра (Агнія Пономарьова), яка успішно управляла обителлю впродовж багатьох років. До поч. XX ст. громада міцно встала на ноги, заслужила добру репутацію і була широко відома в окрузі. Кількість сестер в обителі, що бажали присвятити своє життя служінню Богові, перейнявши на себе чернече постриження, збільшилася до 118. Громада за своїм статусом не належала до монастирів, але формально обитель виконувала його функції. Тому 28 листопада 1900 р. начальник Введенської громади черниця Клеопатра подала прохання у Святіший Синод про підняття статусу общини до статусу монастиря.

Свідчивши про духовне досягнення успіху і матеріальне забезпечення, Києво-Введенська жіноча громада Указом від 13 травня 1901 р. була перетворена на жіночий загальножитний монастир. У 1901 р. в монастирі була відкрита церковно-прихідська школа для дівчаток. Для однокласної школи монастир надав необхідне приміщення і житло для 45 дівчат, що навчалися в ній. У 1917 р. церковно-прихідська школа була передана у ведення Київського міського громадського правління.

У роки радянської влади монастир продовжував своє існування, хоча відношення держави до Церкви помітно мінялося. Розквіт антицерковної боротьби доводиться на 20-30-і роки, коли активно вилучалися церковні цінності, знищувалися або закривалися багато храмів і обителей. До 1934 р. в Києві було закрито 67 громад православного культу, а в 1935 р. — Свято-Введенський жіночий монастир.

Під час Великої Вітчизняної війни позиція православної церкви в суспільстві помітно зміцнилася, завдяки не лише патріотизму керівництва і основної маси священнослужителів, але і наданню реальної допомоги фронту. Фашисти також не перешкоджали відкриттю на окупованій території православних монастирів, сподіваючись на підтримку Православної Церкви. У листопаді 1941 р. в окупованому Києві було відкрито декілька православних обителей, у тому числі і Свято-Введенський монастир, що налічував у той час 34 насельниці, якими управляла ігуменя Єлевферія.

Після звільнення міста насельниці монастиря перейняли на себе шефство над військовим шпиталем, прали одяг, збирали подарунки для фронту.

Проте в 1960 р. монастир був знову закритий, а в приміщеннях, що звільнилися, розмістилася районна лікарня. У деяких будівлях були влаштовані склади. Поховання засновниці общини матушки Дімітри було перенесене на Звіринецьке кладовище.

Здавалося, на цьому і закінчилося недовге століття монастиря, і вся сумовита картина його руйнування за останні десятиліття, здатна була викликати лише почуття гіркоти і жалю. Але знайшлися люди, які вважають, що пройшовши через тяжкі випробування і приниження, майже все втративши, монастир значно придбав в духовному плані. І хоча Введенська обитель не така знаменита, як інші київські монастирі, і 120 років її історії не зафіксовано в архітектурних шедеврах, і великий збиток, нанесений людською байдужістю і нехтуванням, відродження Свято-Введенського монастиря в 1992 р. стало подією для нашого міста. З того часу почала свою роботу спочатку громада, яку очолив ігумен Даміан. Поновилися богослужіння в головному храмі, знову запалилися лампади перед святими іконами.

З перших днів почали проводитися реставраційні роботи у Введенській церкви, де довгий час знаходився актовий зал однієї з установ, що розміщувалися в монастирських будівлях. По небагатьом вцілілим фрагментам був відновлений первинний живопис XIX ст., замість втраченої — виконані нові композиції.

Незабаром общині був переданий нижній храм в ім’я вмч. Димитрія Солунського. За порівняно короткий час багато що було зроблено для підтримки внутрішньої благоліпності цього храму. Ікони із зображенням св. воїнів, невисокий різьблений іконостас, що нагадує візантійську вівтарну перегородку, а також гробниця на місці поховання прп. Дімітри, виконані з білого мармуру. І 21 серпня 1996 р. хресним ходом із Звіринецького кладовища в урочистій обстановці мощі прп. Дімітри були знову повернені і встановлені в усипальні для загального поклоніння.

6 грудня 1996 р. послідував Указ Синоду Української Православної Церкви про відкриття Свято-Введенського чоловічого монастиря. Настоятелем призначений о. Даміан, який на той час був зведений в сан архімандрита. Нині в обителі несуть свій послух 8 насельників.

Немало труднощів довелося пережити обителі, тому тут з особливою ретельністю зберігаються місцеві святині. Їх небагато, але вони дуже дороги прихожанам як свідоцтво вічної сили і кріпості Святої Православної Церкви. Безліч паломників з усієї України і віддалених куточків православного світу приїжджають в храм, щоб вклонитися мощам прп. Дімітри, святині монастиря — чудотворній іконі Божої Матері «Призри на смирення». Ця ікона XIX ст. є списком з чудотворної ікони 1420 р., що явилася на Кам’яному озері в Псковській обл. У Введенську церкву ікона була передана схимонахинею Феодорою (1994 р.), яка зберігала її у себе на протязі 55 років. У серпні 1993 р. лице Богородиці з Немовлям дивовижним чином віддрукувалося на склі, що прикривало ікону і не стикалося з нею. Київські вчені, провівши всебічне дослідження, дійшли висновку, що зображення на склі є нерукотворним, і в той же час не змогли дати наукового пояснення диву, що сталося. Указом Синоду Української Православної церкви 22 листопада 1995 р. ікона Божої Матері «Призри на смирення» визнана чудотворною. Свідоцтвом благодатної допомоги людям і зцілення недугів, тих, хто зверталися до неї з молитвами, являються численні прикраси ікони.

До 1996 р. згідно з давньою і широко поширеною традицією прикрашати чудотворні ікони ризами з дорогоцінних металів і каменів, ікона Божої Матері «Призри на смирення» була одягнена в дорогоцінну ризу, що має, на думку фахівців, високу художню цінність.

У місті немало храмів, близьких душі і серцю вірянина. Є серед них і такі, які і більше, і величніше Введенського храму. Але відрізняють його від інших Будинків Божих лише йому одному властиві особливості. Тут панує спокій, і душа наповнюється радістю про велич Божу, гарячі молитви Всевишньому возносяться і в цьому скромному храмі Його. Неухильним дотриманням монастирського і богослужбового статуту обитель заслужила любов віруючих киян і численних паломників. Можна із впевненістю сказати, що всі, хто приходить в обитель з чистою вірою і молитвою, отримають душевне заспокоєння і нові сили для подолання життєвих знегод.

Під благодатним покровом Богородиці і молитовним предстательством прп. Дімітри, монастир, переживши своє третє народження, здійснює служіння Господові і людям.

За порівняно короткий термін свого існування обитель стала хранителькою таких святинь, як новоявлена Чудотворна ікона Божої Матері «Призри на смирення», що прославилася дивовижним відбитком на склі і численними зціленнями, Тихвінська ікона Божої Матері, яка дивовижним чином вибирала місце свого перебування в храмі, Володимирська ікона Божої Матері, що писана на Афоні, Боголюбська ікона, здавна шанована в цій обителі, а також мощі прп. Дімітри та частки мощей святих угодників.

Тихвінський образ Божої Матері — це перша ікона, придбана общиною після відкриття в 1992 р. З часом, коли обитель стала облаштовуватися, постало питання про місце розміщення цієї ікони. Спочатку її помістили на західній стіні храму. Проте, незважаючи на досить надійне кріплення, ікона зі свого місця зірвалася.

Потім ікону помістили на нове місце, біля столу панихиди, і знову ікона зірвалася з кріплення. Те ж саме сталося, коли переважили її за клірос. І тільки коли помістили на гірне місце, де вона на маленькому цвясі і тоненькій мотузці провисіла без зміни досить тривалий час, всім стало ясно, що Божа Мати сама вибрала місце свого перебування. Для ікони був виконаний спеціальний різьблений кіот у вигляді трону, а вона прикрашена срібною ризою. На грудях у Божої Матері висить панагія, свідчивши про те, що Вона є головною хазяйкою, покровителькою цього святого місця. В день пам’яті ікони здійснюється урочиста Всенічна із співом акафісту по 6-ій пісні канону.

Володимирська ікона Божої Матері писана на Афоні при архімандритові Гавриїлі. Цей святий чоловік був прославлений в лиці святих Синодом Української Православної Церкви і його святі мощі почивають в Одеському Свято-Іллінському чоловічому монастирі. Братія нашого монастиря звернулася до Його Високопреосвященства Агафангела, Митрополита Одеського і Ізмаїльського з проханням передати нашій обителі частку святих мощей цього угодника Божого з тим, щоб вони зберігалися в іконі Божої Матері, написаної за його життя. Він був засновником 3-х подвір’їв Афона в Одесі і тепер, зберігаючи передану нам частку мощей, молитовно звертаючись до нього, братія просить і його допомоги у відродженні нашої обителі. Володимирська ікона була принесена в храм і запропонована для придбання. Старанням братії і загальними стараннями прихожан ця ікона була викуплена і зайняла своє гідне місце в храмі.

Святкування ікони Володимирської Божої Матері впродовж року здійснюється три рази, але іконі, яка зберігається в нашій обителі, здійснюються особливі святкові богослужіння на честь Малої Володимирської ікони — 6 липня і на честь цієї святої ікони - 8 вересня.

Боголюбська ікона Божої Матері спрадавна шанувалася в нашій святій обителі. Кожну неділю на вечірньому богослужінні по «Нині отпущаєши» здійснюється спів акафісту цій святій іконі, що є продовженням колишніх традицій. В день пам’яті ікони в храмі здійснюється святкове богослужіння також із співом акафісту по шостій пісні канону. Як у давнину, так і тепер, цього дня часто служить Київський Митрополит або єпископи. Після другого закриття монастиря (1960 р.), цей святий образ був перенесений на зберігання в Київський Свято-Покровський жіночий монастир, де ікона залишається і понині.

Богослужіння в храмі здійснюються щодня.

Намісник монастиря:

єпископ Даміан (Давидов)

Кількість насельників:

12 насельників:

  • Священиків - 3
  • Дияконів - 2
  • Послушників - 3
  • Схимонахинь - 3
  • Монахинь - 1

Офіційний сайт:

www.vvedenskiy.com.ua

© 2013–2014 Офіційний сайт Київської Митрополії Української Православної Церкви

Передрук матеріалів тільки за наявності посилання

Зворотній зв'язок info@mitropolia.kiev.ua